Amiodarone
розчин для ін’єкцій, 150 мг/3 мл по 3 мл в ампулі; по 5 ампул у картонній коробці
2 роки
(дивись інструкцію)
КРКА, д.д., Ново место
КРКА, д.д., Ново место
ІНСТРУКЦІЯ
для медичного застосування лікарського засобу
Аміокордин®
(Amiokordin®)
Склад:
діюча речовина: аміодарону гідрохлорид;
1 ампула (3 мл розчину) містить 150 мг аміодарону гідрохлориду;
допоміжні речовини: спирт бензиловий, полісорбат 80, вода для ін’єкцій.
Лікарська форма. Розчин для ін’єкцій.
Основні фізико-хімічні властивості: прозорий, злегка жовтуватий розчин без видимих механічних домішок.
Фармакотерапевтична група. Антиаритмічні препарати ІІІ класу. Код АТХ С01В D01.
Фармакологічні властивості.
Антиаритмічні властивості. Аміодарон подовжує третю фазу потенціалу дії кардіоміоцитів без впливу на його висоту або швидкість підйому (клас ІІІ за класифікацією Вогена Вільямса). Ізольоване збільшення третьої фази потенціалу дії відбувається за рахунок уповільнення току калію через калієві канали, при цьому жодних змін не відбувається в роботі натрієвих та кальцієвих каналів.
Сповільнює серцевий ритм шляхом зменшення автоматизму синусового вузла. Цей ефект не блокується атропіном.
Неконкурентно блокує альфа- та бета-адренорецептори.
Уповільнює синоатріальну, передсердну та вузлову провідність, що відбувається інтенсивніше при наявності високої частоти серцевих скорочень.
Не впливає на шлуночкову провідність.
Подовжує рефрактерний період та зменшує збудливість міокарда на передсердному, вузловому та шлуночковому рівні.
Уповільнює провідність та подовжує рефрактерний період додаткових передсердно-шлуночкових шляхів.
Не чинить негативного інотропного ефекту.
Серцево-легенева реанімація у разі зупинки серця, що пов’язана з фібриляцією шлуночків, резистентною до електроімпульсної терапії. Безпека та ефективність внутрішньовенного введення аміодарону пацієнтам, у яких поза межами стаціонару виникала зупинка серця через шлуночкову фібриляцію, резистентну до електроімпульсної терапії, вивчали у двох подвійно сліпих дослідженнях: дослідженні ARREST, у якому аміодарон порівнювали з плацебо, та дослідженні ALIVE, у якому аміодарон порівнювали з лідокаїном.
Первинною кінцевою точкою обох досліджень була кількість пацієнтів, які вижили до моменту госпіталізації для стаціонарного лікування.
Під час дослідження ARREST 504 пацієнти, які перенесли зупинку серця поза межами стаціонару внаслідок фібриляції шлуночків або шлуночкової тахікардії без пульсу, резистентної до трьох і більше дефібриляцій та введення адреналіну, були рандомізовані у 2 групи, в одній з яких пацієнтам швидко вводили у периферичну вену аміодарон у дозі 300 мг, розведений у 20 мл 5 % розчину глюкози (246 пацієнтів), а в іншій — плацебо (258 пацієнтів). Аміодарон статистично значущо збільшував шанси на успішне проведення реанімаційних заходів та госпіталізацію: серед 197 пацієнтів (39 %), які були живі на момент госпіталізації, 44 % пацієнтів було із групи аміодарону порівняно з 34 % пацієнтів із групи плацебо (р = 0,03).
Після поправки на інші прогностичні фактори результату лікування скориговане відношення шансів для показника виживаності до моменту надходження до лікарні у групі аміодарону порівняно з групою плацебо становило 1,6 (95 % довірчий інтервал: 1,1–2,4; р = 0,02). У групі аміодарону порівняно з групою плацебо спостерігалася вища частота виникнення артеріальної гіпотензії (59 % порівняно з 48 %, р = 0,04) та брадикардії (41 % порівняно з 25 %, р = 0,004).
Під час дослідження ALIVE 347 пацієнтів з фібриляцією шлуночків, резистентною до трьох і більше дефібриляцій, введення адреналіну та ще однієї дефібриляції, або з рецидивом фібриляції шлуночків після початково успішної дефібриляції рандомізували в групу отримання аміодарону (у дозі 5 мг / кг розрахункової маси тіла, розведених у 30 мл 5 % розчину глюкози) та відповідного плацебо, що імітувало лідокаїн, або в групу отримання лідокаїну (1,5 мг/кг у концентрації 10 мг/мл) та відповідного плацебо, що імітувало аміодарон і містило той самий розчинник (полісорбат 80).
Аміодарон статистично значущо збільшував шанси на успішність проведення реанімаційних заходів та госпіталізацію у 347 пацієнтів, включених у дослідження: 22,8 % у групі аміодарону (41 пацієнт із 180) порівняно з 12 % у групі лідокаїну (20 пацієнтів із 167), p = 0,009. Після поправки на інші прогностичні фактори, що впливали на виживаність, скориговане відношення шансів для показника виживаності до моменту надходження до лікарні у групі аміодарону порівняно з групою лідокаїну становило 2,49 (95 % довірчий інтервал: 1,28–4,85; р = 0,007). Між двома групами лікування не виявлено жодних відмінностей у кількості пацієнтів, які потребували терапевтичних заходів з приводу брадикардії із застосуванням атропіну або з приводу зниженого артеріального тиску із застосуванням допаміну, а також відмінностей у кількості пацієнтів, які отримували лідокаїн (додатково до лікування, призначеного в межах дослідження). Кількість пацієнтів, у яких після дефібриляції та введення досліджуваного препарату виникала асистолія, в групі лідокаїну (28,9 %) була статистично значущо більшою, ніж у групі аміодарону (18,4 %), р = 0,04.
Педіатрична популяція. Жодних контрольованих клінічних досліджень препарату за участю дітей не проводилося. За даними наукових публікацій, безпеку застосування аміодарону досліджували в 1118 педіатричних пацієнтів з різними типами аритмій.
У рамках клінічних досліджень дітям застосовували такі дозування препарату:
· навантажувальна доза 5 мг / кг маси тіла протягом від 20 хвилин до 2 годин;
· підтримувальна доза 10–15 мг/кг/добу впродовж від декількох годин до декількох днів.
Якщо є потреба, одночасно може бути розпочата терапія пероральним препаратом у звичайній навантажувальній дозі, починаючи з першого дня інфузії.
Фармакокінетика.
Кількість аміодарону, введеного внутрішньовенно, у крові швидко знижується внаслідок насичення тканин та надходження його до рецепторів. Найбільша активність досягається через 15 хвилин та знижується упродовж 4 годин.
Аміодарон в основному метаболізується цитохромом CYP3A4, а також цитохромом CYP2C8. Аміодарон і його метаболіт дезетиламіодарон in vitro є потенційними інгібіторами цитохрому CYP1A1, CYP1A2, CYP2C9, CYP2C19, CYP2D6, CYP3A4, CYP2A6, CYP2C8 і CYP2B6. Аміодарон і дезетиламіодарон можуть також пригнічувати транспортні білки, такі як P-GP і органічний катіонний транспортер 2 (OCT2). Одне дослідження показало підвищення концентрації креатиніну на 1,1 % (субстрат OCT2).
Дані in vivo вказують на взаємодію між аміодароном і субстратами CYP3A4, CYP2C9, CYP2D6 та Р-GP.
Педіатрична популяція. Жодних контрольованих клінічних досліджень препарату за участю дітей не проводилося.
Наявні обмежені дані не свідчать про відмінності між фармакокінетичними параметрами у дорослих і дітей.
У 2-річному дослідженні канцерогенності у щурів аміодарон призводив до збільшення кількості фолікулярних пухлин щитоподібної залози (аденом і/або карцином) у особин обох статей при клінічно значущих експозиціях.
Оскільки результати дослідження мутагенності були негативними, розвиток цього типу пухлин пояснюється швидше епігенетичним, а не генотоксичним механізмом.
Дослідження на мишах не виявили розвитку карцином, проте при цьому відзначалася дозозалежна фолікулярна гіперплазія щитоподібної залози. Такі ефекти на щитоподібну залозу у щурів і мишей, можливо, були зумовлені впливом аміодарону на синтез і/або вивільнення гормонів щитоподібної залози. Ці дані не мають великої значущості для застосування препарату людям.
Клінічні характеристики.
Показання.
Лікування препаратом слід розпочинати і, як правило, контролювати лише в умовах стаціонару або під наглядом спеціаліста.
Лікування тяжких порушень серцевого ритму, які не відповідають на інші засоби лікування, або у випадку, коли інші засоби лікування не можуть бути використані.
Тахіаритмії, пов’язані з синдромом передчасного збудження шлуночків (синдром Вольфа-Паркінсона-Уайта).
Тахіаритмії всіх типів, у тому числі надшлуночкові, вузликові та шлуночкові тахікардії; тріпотіння та фібриляція передсердь; фібриляція шлуночків; у випадку коли інші лікарські засоби не можуть бути використані.
Аміокордин® для внутрішньовенного введення застосовувати у випадку, коли потрібна швидка відповідь на лікування або неможливий пероральний прийом Аміокордину®.
Протипоказання.
Відома підвищена чутливість до йоду, аміодарону або до інших компонентів препарату.
Синусова брадикардія, синоатріальна блокада серця при відсутності ендокардіального кардіостимулятора (штучного водія ритму).
Синдром слабкості синусового вузла при відсутності ендокардіального кардіостимулятора (ризик зупинки синусового вузла).
Порушення атріовентрикулярної провідності високого ступеня при відсутності ендокардіального кардіостимулятора.
Гіпертиреоз – оскільки можливе загострення захворювання на тлі прийому аміодарону.
Судинна недостатність (судинний колапс).
Тяжка артеріальна гіпотензія.
Дитячий вік до 3 років (через наявність у складі бензилового спирту).
ІІ та ІІІ триместри вагітності.
Період годування груддю.
Одночасне застосування з препаратами, які можуть спричиняти пароксизмальну тахікардію типу «torsades de pointes» (за винятком протипаразитарних препаратів, нейролептиків і метадону):
- антиаритмічні препарати Iа класу (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
- антиаритмічні препарати III класу (соталол, дофетилід, ібутилід);
- інші препарати, такі як сполуки миш’яку, бепридил, цизаприд, циталопрам, есциталопрам, дифеманіл, доласетрон для внутрішньовенного введення, домперидон, дронедарон, еритроміцин для внутрішньовенного введення, левофлоксацин, меквітазин, мізоластин, моксифлоксацин, прукалоприд, спіраміцин для внутрішньовенного введення, тореміфен, вінкамін для внутрішньовенного введення (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»);
- телапревір;
- кобіцистат.
Ці протипоказання не стосуються застосування аміодарону для серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, що виникала внаслідок фібриляції шлуночків та є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.
Антиаритмічні препарати. Багато антиаритмічних препаратів пригнічують серцевий автоматизм, провідність та скоротливість міокарда. Одночасне застосування антиаритмічних засобів, які належать до різних класів, може забезпечити досягнення сприятливого терапевтичного ефекту, але найчастіше лікування такою комбінацією потребує ретельного клінічного моніторингу та контролю ЕКГ. Одночасне застосування антиаритмічних засобів, які можуть спричинити шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes» (аміодарон, дизопірамід, хінідинові сполуки, соталол та інші), протипоказане.
Одночасне застосування антиаритмічних засобів одного і того ж класу не рекомендоване, окрім виключних випадків, оскільки таке лікування збільшує ризик побічних ефектів з боку серця.
Одночасне застосування аміодарону з лікарськими засобами, які чинять негативну інотропну дію, сприяють брадикардії та/або сповільнюють атріовентрикулярну провідність, потребує ретельного клінічного моніторингу та контролю ЕКГ.
Лікарські засоби, які можуть спричиняти пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes». Цей серйозний тип аритмії може бути спричинений певними лікарськими засобами незалежно від того, чи проявляють вони антиаритмічну дію. Додатковим фактором ризику є гіпокаліємія (див. підрозділ «Засоби, що можуть спричиняти гіпокаліємію»), так само як брадикардія (див. підрозділ «Препарати, що сповільнюють серцевий ритм») або вроджене чи набуте існуюче подовження інтервалу QT.
До лікарських засобів, які можуть спричинити пароксизмальну тахікардію типу «torsade de pointes», належать, зокрема, антиаритмічні засоби класу Іа, класу ІІІ та деякі нейролептики. Для доласетрону, еритроміцину, спіраміцину та вінкаміну ця взаємодія реалізується лише при застосуванні внутрішньовенних лікарських форм.
Одночасне застосування двох лікарських засобів, кожен з яких сприяє виникненню шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes», зазвичай протипоказане.
Проте деякі з таких препаратів, не протипоказані, якщо їх застосування вважається конче потрібним, але не рекомендуються у комбінації з іншими засобами, що сприяють виникненню шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes». До них належать:
- метадон;
- протипаразитарні препарати (галофантрин, люмефантрин, пентамідин);
- нейролептики.
Препарати, що сповільнюють серцевий ритм. Більшість лікарських засобів можуть спричиняти брадикардію, зокрема: антиаритмічні засоби класу Іа, бета-блокатори, деякі антиаритмічні засоби класу ІІІ, деякі блокатори кальцієвих каналів, препарати наперстянки, пілокарпін та антихолінестеразні засоби.
Вплив аміодарону на інші лікарські засоби. Аміодарон та його метаболіт дезетиламіодарон пригнічують CYP1A1, CYP1A2, CYP3A4, CYP2C9, CYP2D6 та P-глікопротеїн і можуть збільшити вплив їхніх субстратів.
У зв’язку з тривалим періодом напіввиведення аміодарону взаємодії можуть спостерігатися протягом кількох місяців після припинення прийому аміодарону.
Вплив інших лікарських засобів на аміодарон. Інгібітори CYP3A4 і CYP2C8 можуть пригнічувати метаболізм аміодарону і збільшувати його вплив. Під час лікування аміодароном рекомендується уникати застосування інгібіторів CYP3A4 (наприклад грейпфрутового соку та деяких лікарських засобів).
Протипоказані комбінації (див. розділ «Протипоказання»). Лікарські засоби, які можуть спричиняти пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes» (за винятком протипаразитарних препаратів, нейролептиків та метадону, див. нижче «Комбінації, які не рекомендується застосовувати»):
- антиаритмічні засоби класу Іа (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
- антиаритмічні засоби класу ІІІ (дофетилід, ібутилід, соталол);
- інші лікарські засоби, такі як сполуки миш’яку, бепридил, цизаприд, циталопрам, есциталопрам, дифеманіл, доласетрон для внутрішньовенного застосування, домперидон, дронедарон, еритроміцин для внутрішньовенного застосування, левофлоксацин, меквітазин, мізоластин, моксифлоксацин, прукалоприд, спіраміцин для внутрішньовенного застосування, тореміфен, вінкамін для внутрішньовенного застосування.
У разі одночасного застосування вищевказаних препаратів з аміодароном збільшується ризик розвитку шлуночкових аритмій, зокрема пароксизмальної шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes».
Телапревір. Порушення автоматизму та провідності міокарда з ризиком надмірної брадикардії.
Кобіцистат. Ризик посилення небажаних реакцій, викликаних аміодароном, через сповільнення метаболізму аміодарону.
Комбінації, які не рекомендується застосовувати (див. розділ «Особливості застосування»).
Софосбувір. Одночасне застосування аміодарону з лікарськими засобами, що містять софосбувір, може спричинити важку симптоматичну брадикардію. Призначати, лише якщо немає альтернативних методів лікування. В такому разі рекомендований ретельний моніторинг (див. розділ «Особливості застосування»).
Субстрати CYP3A4. Аміодарон є інгібітором ферменту CYP3A4 і збільшує концентрації субстратів CYP3A4 в плазмі крові, що може посилювати прояви токсичності цих субстратів.
Циклоспорин. Підвищення концентрації циклоспорину в крові через зниження його метаболізму в печінці з ризиком розвитку нефротоксичності. Слід визначати концентрації циклоспорину в крові, контролювати функцію нирок та коригувати дози під час лікування аміодароном.
Ін’єкційна форма дилтіазему. Ризик розвитку брадикардії та атріовентрикулярної блокади. Якщо не можна уникнути застосування цієї комбінації, слід обов’язково забезпечити ретельний клінічний нагляд та моніторування показників ЕКГ.
Фінголімод. Потенціювання ефектів сповільнення серцевого ритму з можливим летальним клінічним наслідком. Це особливо стосується бета-блокаторів, які пригнічують адренергічні компенсаторні механізми. Потрібен ретельний клінічний нагляд та ЕКГ-моніторування протягом 24 годин після введення першої дози.
Ін’єкційна форма верапамілу. Ризик розвитку брадикардії та атріовентрикулярної блокади. Якщо не можна уникнути застосування цієї комбінації, слід обов’язково забезпечити ретельний клінічний нагляд та моніторування показників ЕКГ.
Антипаразитарні засоби, які можуть спричиняти пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes» (галофантрин, люмефантрин, пентамідин). Підвищений ризик шлуночкової аритмії, зокрема типу «torsades de pointes». Бажано припинити застосування одного з препаратів. Якщо неможливо уникнути цієї комбінації, потрібно попередньо оцінити інтервал QT та контролювати показники ЕКГ під час лікування.
Нейролептики, які можуть спричиняти пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes»: амісульприд, хлорпромазин, ціамемазин, дроперидол, флупентиксол, флуфеназин, галоперидол, левопромазин, пімозид, піпамперон, піпотіазин, сертиндол, сульпірид, сультоприд, тіаприд, зуклопентиксол. Підвищений ризик шлуночкових аритмій, зокрема типу «torsade de pointes».
Метадон. Підвищений ризик шлуночкових аритмій, зокрема типу «torsade de pointes».
Фторхінолони, окрім левофлоксацину та моксифлоксацину (протипоказані комбінації). Підвищений ризик шлуночкових аритмій, зокрема типу «torsade de pointes».
Стимулювальні проносні засоби. Підвищений ризик шлуночкових аритмій, особливо «torsades de pointes» (гіпокаліємія є додатковим фактором ризику). Перед призначенням лікарського засобу потрібно відкоригувати гіпокаліємію, а під час лікування забезпечити моніторування показників ЕКГ і клінічного стану пацієнта та контроль рівня електролітів.
Фідаксоміцин. Збільшення концентрацій фідаксоміцину в плазмі крові.
Комбінації, які вимагають запобіжних заходів під час застосування.
Субстрати Р-глікопротеїну. Аміодарон є інгібітором Р-глікопротеїну. Очікується, що у разі одночасного застосування з субстратами Р-глікопротеїну буде збільшуватися їхня концентрація у крові.
Препарати наперстянки. Пригнічення автоматизму (виражена брадикардія) та порушення атріовентрикулярної провідності. Якщо застосовують дигоксин, підвищується його рівень у крові через зниження його кліренсу. Слід проводити контроль ЕКГ та клінічне спостереження, контроль рівня дигоксину в крові і, якщо потрібно, коригування доз дигоксину.
Дабігатран. Підвищення концентрації дабігатрану у плазмі крові з підвищенням ризику кровотечі. У разі застосування дабігатрану у післяопераційний період слід проводити клінічний моніторинг і, якщо потрібно, коригування дози дабігатрану, однак доза не повинна перевищувати 150 мг/добу.
Субстрати CYP2C9. Аміодарон збільшує концентрації речовин, які є субстратами CYP2C9, таких як антагоністи вітаміну К або фенітоїн.
Антагоністи вітаміну K. Збільшення ефекту антагоніста вітаміну К і підвищений ризик кровотечі. Слід частіше контролювати міжнародне нормалізоване відношення (МНВ). Потрібно коригувати дозу антагоніста вітаміну К під час лікування аміодароном і протягом 8 днів після припинення лікування.
Фенітоїн (може стосуватися також і фосфенітоїну). Підвищення концентрації фенітоїну у плазмі крові з ознаками передозування, особливо неврологічними (зменшення метаболізму фенітоїну в печінці). Потрібні клінічне спостереження, контроль концентрації фенітоїну у плазмі крові та, можливо, корекція дози.
Флекаїнід (субстрат CYP2D6). Аміодарон підвищує плазмову концентрацію флекаїніду внаслідок інгібування цитохрому CYP2D6. Тому дозу флекаїніду потрібно коригувати.
Субстрати CYP3A4. Аміодарон є інгібітором ферменту CYP3A4 і збільшує концентрації субстратів цього цитохрому в плазмі крові, що може посилювати прояви токсичності цих субстратів.
Статини (симвастатин, аторвастатин та ловастатин). При одночасному застосуванні аміодарону зростає ризик проявів м’язової токсичності (наприклад рабдоміолізу), оскільки статини можуть метаболізуватися CYP3A4. За необхідності застосування статинів разом з аміодароном рекомендується призначати статини, які не метаболізуються CYP 3A4.
Інші препарати, які метаболізуються під дією CYP3A4 (лідокаїн, сиролімус, такролімус, силденафіл, мідозалам, дигідроерготамін, ерготамін, колхіцин, тріазолам). Аміодарон є інгібітором ферменту CYP3A4 і збільшує концентрації цих молекул в плазмі крові, що може посилювати прояви токсичності цих речовин.
Лідокаїн. Ризик підвищення концентрації лідокаїну в плазмі крові, що може спричиняти неврологічні та кардіологічні побічні реакції, через пригнічення аміодароном метаболізму лідокаїну в печінці. Слід проводити клінічне спостереження та контроль ЕКГ, у разі потреби — контроль концентрації лідокаїну в плазмі крові та коригування дози лідокаїну під час лікування аміодароном і після його припинення.
Такролімус. Підвищення концентрації такролімусу в крові через пригнічення його метаболізму аміодароном. Слід проводити визначення концентрації такролімусу в крові, контроль функції нирок та коригування дози такролімусу протягом одночасного застосування з аміодароном та після його припинення.
Бета-блокатори, крім есмололу та соталолу. Порушення автоматизму та провідності (пригнічення компенсаторних симпатичних механізмів). Потрібні ЕКГ-контроль та клінічне спостереження.
Бета-блокатори, які застосовуються при серцевій недостатності (бісопролол, карведилол, метопролол, небіволол). Порушення автоматизму та провідності міокарда з ризиком розвитку вираженої брадикардії. Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема типу «torsade de pointes». Потрібні регулярний ЕКГ-контроль та клінічне спостереження.
Есмолол. Порушення скоротливості, автоматизму та провідності (пригнічення компенсаторних симпатичних механізмів). Слід здійснювати моніторинг показників ЕКГ та клінічний моніторинг.
Дилтіазем для перорального застосування. Ризик брадикардії або атріовентрикулярної блокади, зокрема у хворих літнього віку. Потрібні ЕКГ-контроль та клінічне спостереження.
Верапаміл для перорального застосування. Ризик брадикардії або атріовентрикулярної блокади, особливо у пацієнтів літнього віку. Потрібні ЕКГ-контроль та клінічне спостереження.
Деякі макроліди (азитроміцин, кларитроміцин, рокситроміцин). Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes». Потрібні ЕКГ-контроль та клінічне спостереження під час одночасного застосування цих препаратів.
Засоби, що можуть спричиняти гіпокаліємію: діуретики, що знижують рівень калію (окремо або в комбінації з іншими препаратами), амфотерицин В (для внутрішньовенного введення), глюкокортикоїди (для системного застосування), тетракозактид. Підвищений ризик шлуночкової аритмії, зокрема типу «torsade de pointes» (гіпокаліємія є додатковим фактором ризику). Перед призначенням лікарського засобу слід відкоригувати гіпокаліємію, а під час лікування — забезпечити моніторування показників ЕКГ, вмісту електролітів та клінічне спостереження.
Засоби, що викликають брадикардію. Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes». Слід проводити клінічне спостереження та ЕКГ-контроль.
Орлістат. Ризик зниження концентрації аміодарону та його активних метаболітів у плазмі крові. Слід проводити клінічне спостереження і в разі потреби — ЕКГ-контроль.
Тамсулозин. Ризик посилення небажаних реакцій, викликаних тамсулозином, через пригнічення його метаболізму в печінці. Під час лікування цим інгібітором ферменту та після його припинення слід проводити клінічний моніторинг і в разі потреби коригувати дози тамсулозину.
Вориконазол. Збільшення ризику розвитку шлуночкових аритмій, особливо «torsades de pointes», оскільки може знижуватися метаболізм аміодарону. Слід здійснювати клінічний моніторинг та моніторинг показників ЕКГ, а у разі потреби — коригування дози аміодарону.
Комбінації, які потребують особливої уваги.
Пілокарпін. Ризик надмірної брадикардії (адитивні ефекти препаратів, що спричиняють брадикардію).
Особливості застосування.
Застереження стосовно способу застосування.
Інфузія через центральні вени: тяжкі порушення ритму, коли пероральне застосування препарату неможливе, за винятком серцево-легеневої реанімації при фібриляції шлуночків, що резистентна до зовнішньої електроімпульсної терапії, у пацієнтів із зупинкою серця.
Розчин аміодарону слід вводити через центральні вени, оскільки введення через периферичні вени може спричинити місцеві реакції, такі як флебіт поверхневих вен. Розчин аміодарону потрібно вводити тільки у вигляді інфузії, оскільки навіть дуже повільна внутрішньовенна ін’єкція препарату може посилити прояви артеріальної гіпотензії, серцеву недостатність або тяжку дихальну недостатність (див. розділ «Побічні реакції»).
Серцево-легенева реанімація при зупинці серця, що виникала внаслідок фібриляції шлуночків та є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Взаємодія з іншими лікарськими засобами. Не рекомендується одночасне застосування аміодарону з такими лікарськими засобами: циклоспорин, дилтіазем (ін’єкційний) або верапаміл (ін’єкційний), певні протипаразитарні засоби (галофантрин, люмефантрин і пентамідин), деякі нейролептики (амісульприд, хлорпромазин, ціамемазин, дроперидол, флупентиксол, флуфеназин, галоперидол, левомепромазин, пімозид, піпамперон, піпотіазин, сертиндол, сульпірид, сультоприд, тіаприд, зуклопентиксол), фторхінолони (окрім левофлоксацину та моксифлоксацину), стимулювальні проносні, метадон або фінголімод (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).
Серцеві розлади.
Тяжкі шкірні реакції. Можуть виникати небезпечні для життя або навіть летальні шкірні реакції, такі як синдром Стівенса — Джонсона або токсичний епідермальний некроліз. Якщо у пацієнтів спостерігаються ознаки або симптоми, які вказують на розвиток цих станів (наприклад прогресуюче шкірне висипання з пухирями або ураженням слизових оболонок), слід негайно припинити лікування аміодароном.
Розлади з боку органів зору. У разі зниження гостроти зору або порушення його чіткості слід негайно провести повне офтальмологічне обстеження із фундоскопією. Виникнення нейропатії зорового нерва або невриту зорового нерва, обумовлених застосуванням аміодарону, вимагає припинення лікування, оскільки можливе прогресування порушень до сліпоти (див. розділ «Побічні реакції»).
Тяжка брадикардія та порушення серцевої провідності. Спостерігалися випадки виникнення тяжкої, потенційно небезпечної для життя брадикардії та порушень провідності у пацієнтів, які приймали аміодарон у комбінації з софосбувіром.
Брадикардія зазвичай виникала протягом періоду від декількох годин до декількох днів, проте були випадки появи симптомів через довший час, здебільшого протягом 2 тижнів після початку противірусного лікування гепатиту С.
Пацієнти, які отримують лікування препаратами, що містять софосбувір, повинні приймати аміодарон лише у разі непереносності або протипоказання до застосування інших антиаритмічних засобів.
Якщо одночасне застосування аміодарону з цими лікарськими засобами конче потрібне, пацієнтам рекомендується кардіомоніторинг в умовах стаціонару протягом перших 48 годин одночасного застосування цих медичних препаратів, після чого слід здійснювати моніторинг амбулаторно або пацієнту самостійно проводити моніторинг частоти серцевих скорочень щодня протягом щонайменше перших 2 тижнів лікування.
З огляду на тривалий час напіввиведення аміодарону кардіомоніторинг, описаний вище, також потрібно проводити пацієнтам, які припинили прийом препарату в останні декілька місяців і мають розпочати лікування медичними препаратами, що містять софосбувір.
Усіх пацієнтів, які приймають або нещодавно приймали аміодарон у комбінації з медичними препаратами, що містять софосбувір, треба попередити про симптоми брадикардії та порушень серцевої провідності і рекомендувати їм у разі виникнення таких симптомів негайно звернутися за медичною допомогою.
Легеневі ефекти. Спостерігалося кілька випадків інтерстиціального пневмоніту при застосуванні ін’єкційного аміодарону. Поява задишки або сухого кашлю, як окремо, так і на тлі погіршення загального стану, вказує на можливість легеневої токсичності, наприклад інтерстиціального пневмоніту, та потребує контролю за станом пацієнта за допомогою рентгенологічних методів обстеження (див. розділ «Побічні реакції»). Крім того, у деяких пацієнтів, які лікувалися аміодароном, спостерігалися випадки гострого респіраторного дистрес-синдрому безпосередньо після хірургічного втручання, тому під час штучної вентиляції легенів рекомендовано ретельно спостерігати за станом таких пацієнтів.
Печінкові ефекти. Протягом 24 годин після початку застосування розчину аміодарону може розвиватися тяжка, а іноді й летальна гепатоцелюлярна недостатність. На початку лікування і надалі протягом усього курсу лікування аміодароном рекомендовано регулярне моніторування функції печінки (див. розділ «Побічні реакції»).
Допоміжні речовини. АміокординÒ містить 60 мг бензилового спирту в ампулі по 3 мл. Бензиловий спирт може викликати алергічні реакції.
Внутрішньовенне введення бензилового спирту призводило до серйозних побічних реакцій та летальних випадків у новонароджених (синдром задишки). Мінімальна кількість бензилового спирту, що може призвести до проявів токсичності, невідома. У дітей молодшого віку існує підвищений ризик таких проявів у зв’язку з накопиченням бензилового спирту.
Великі кількості бензилового спирту слід застосовувати з обережністю і тільки у разі нагальної потреби, особливо пацієнтам із порушенням функцій печінки або нирок, вагітним та матерям-годувальницям, у зв’язку з ризиком накопичення та токсичності (метаболічний ацидоз).
Щодо впливу під час вагітності та лактації див. розділ «Застосування у період вагітності або годування груддю».
Застереження. Електролітні порушення, особливо гіпокаліємія: важливо враховувати ситуації, що можуть асоціюватися з гіпокаліємією і можуть спровокувати проаритмогенні ефекти. Гіпокаліємію слід усунути до застосування аміодарону.
За винятком екстрених ситуацій, ін’єкційний аміодарон слід застосовувати тільки в спеціалізованих відділеннях інтенсивної терапії за умови постійного контролю (ЕКГ, артеріальний тиск).
Анестезія. Перед хірургічним втручанням треба поінформувати анестезіолога про те, що пацієнт отримує аміодарон.
Тривале лікування аміодароном підвищує ризик розвитку гемодинамічних побічних ефектів, пов’язаних із загальною або місцевою анестезією, таких як брадикардія, артеріальна гіпотензія, зниження хвилинного об’єму серцевого викиду та порушення провідності.
Комбінації (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій») з бета-блокаторами, крім соталолу (протипоказана комбінація) та есмололу (комбінація вимагає обережності при застосуванні), верапамілом і дилтіаземом слід розглядати лише для запобігання шлуночковим аритміям, що загрожують життю, і для серцево-легеневої реанімації при зупинці серця внаслідок фібриляції шлуночків, яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Трансплантація
У ретроспективних дослідженнях застосування аміодарону перед виконанням трансплантації серця було асоційоване з підвищенням ризику первинної дисфункції трансплантата (ПДТ).
ПДТ є небезпечним для життя ускладненням після трансплантації серця, яке проявляється у вигляді дисфункції лівого шлуночка, правого шлуночка або обох шлуночків у перші 24 години після операції трансплантації, для якого не може бути визначена ніяка вторинна причина (див. розділ «Особливості застосування»). Тяжка ПДТ може бути необоротною.
Слід розглянути можливість якомога більш раннього призначення альтернативного антитиаритмічного препарату перед трансплантацією пацієнтам, які очікують на отримання серцевого трансплантата.
Застосування у період вагітності або годування груддю.
Вагітність. Дослідження на тваринах не показали жодних тератогенних ефектів аміодарону, тому не передбачається виникнення якихось вад розвитку у людини. На сьогодні речовини, які викликають вади розвитку у людини, продемонстрували тератогенність у тварин в належним чином контрольованих дослідженнях у двох біологічних видів.
Наразі немає достатньої кількості відповідних клінічних даних для оцінки можливої тератогенної дії аміодарону при його застосуванні під час І триместру вагітності.
Оскільки щитоподібна залоза плода починає зв’язувати йод з 14-го тижня вагітності, у разі застосування препарату до цього терміну не слід очікувати жодного негативного впливу на щитоподібну залозу плода. Надмірне навантаження йодом при застосуванні аміодарону пізніше цього періоду може спричинити гіпотиреоз у плода, який може бути виявлений за допомогою лабораторних аналізів або навіть проявлятися клінічно у вигляді зобу.
Таким чином, застосування цього лікарського засобу під час вагітності протипоказане з ІІ триместру.
Оскільки бензиловий спирт проникає через плацентарний бар’єр, великі його кількості слід застосовувати з обережністю і тільки у разі нагальної потреби у зв’язку з ризиком накопичення та токсичності (метаболічний ацидоз).
Грудне годування. Аміодарон та його метаболіти разом з йодом екскретуються в грудне молоко у концентраціях, вищих, ніж їхні концентрації у плазмі крові жінки. Через ризик розвитку гіпотиреозу у новонародженого грудне годування протипоказане під час лікування аміодароном.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або іншими механізмами. Не застосовне.
Спосіб застосування та дози.
Слід використовувати концентрації, еквівалентні не менш ніж 2 ампулам на 500 мл, що пов’язано з лікарською формою препарату. АміокординÒ можна вводити тільки на ізотонічному (5 %) розчині глюкози.
Не розводити лікарський засіб ізотонічним розчином натрію хлориду, оскільки можливе утворення преципітату!
Не змішувати з іншими препаратами в одній інфузійній системі.
АміокординÒ для внутрішньовенного введення слід застосовувати лише тоді, коли є відповідне обладнання для моніторування серцевої функції, дефібриляції та кардіостимуляції.
АміокординÒ для внутрішньовенного введення можна застосовувати перед проведенням кардіоверсії постійним струмом.
Аміодарон слід вводити через центральний венозний доступ, за винятком випадків проведення серцево-легеневої реанімації при фібриляції шлуночків, резистентній до електродефібриляції, у пацієнтів із зупинкою серця. За цих обставин можна використовувати периферичний доступ, якщо немає можливості забезпечити центральний венозний доступ (див. розділ «Особливості застосування»).
Серйозні порушення ритму, коли пероральний прийом препарату неприйнятний, за винятком випадків проведення серцево-легеневої реанімації при фібриляції шлуночків, резистентній до електродефібриляції, у пацієнтів із зупинкою серця:
Інфузійне введення через центральний венозний доступ.
Ефект цього лікарського засобу є короткочасним, що вимагає продовження його введення шляхом інфузії.
Перехід на пероральну терапію (3 таблетки на добу) слід розпочати з першого дня інфузійної терапії. Дозу можна збільшити до 4 або навіть 5 таблеток на добу.
Серцево-легенева реанімація при фібриляції шлуночків, резистентній до електродефібриляції, у пацієнтів із зупинкою серця.
У такій ситуації рекомендовано використовувати центральний венозний катетер (за умови його наявності та готовності); в іншому разі лікарський засіб можна вводити через периферичні вени, обираючи по можливості найбільшу периферичну вену з максимальним кровотоком.
Діти. Безпека та ефективність застосування аміодарону для дітей не встановлені. Наявні на цей час дані щодо педіатричної популяції наведено у розділі «Фармакологічні властивості». Оскільки ампули аміодарону для ін’єкційного введення містять бензиловий спирт, лікарський засіб слід застосовувати з особливою обережністю новонародженим та дітям віком до 3 років (див. розділ «Особливості застосування»).
Передозування.
Не існує інформації щодо передозування аміодарону при внутрішньовенному введенні.
Дуже рідко повідомляли про виникнення синусової брадикардії, шлуночкової аритмії, особливо пароксизмальної тахікардії типу «torsades de pointes» та ураження печінки.
Лікування повинне бути симптоматичним. З огляду на кінетичні властивості препарату, рекомендується контроль функції серця протягом тривалого часу. Аміодарон і його метаболіти не піддаються діалізу.
Побічні реакції.
Порушення з боку серця.
Часто: брадикардія.
Поодинокі: в окремих випадках повідомлялося про виражену брадикардію, а у більш виняткових випадках − про зупинку синусового вузла, особливо у пацієнтів літнього віку. Проаритмічний ефект.
Частота невідома: пароксизмальна шлуночкова тахікардія типу «torsade de pointes» (див. розділи «Особливості застосування» та «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).
Порушення з боку шлунково-кишкового тракту.
Дуже часто: нудота.
Частота невідома: панкреатит/гострий панкреатит.
Порушення загального стану та реакції у місці введення препарату.
Часто: можлива запальна реакція, зокрема флебіт поверхневих вен, у разі введення безпосередньо в периферичну вену; реакції у місці введення, зокрема біль, еритема, набряк, некроз, екстравазація, утворення інфільтрату, запалення, флебіт та флегмона.
Порушення з боку печінки та жовчовивідних шляхів.
Повідомлялося про ураження печінки, що діагностувалися за підвищеними рівнями трансаміназ у сироватці крові. Повідомлялося про нижчезазначені побічні явища.
Поодинокі:
- зазвичай помірне та ізольоване підвищення рівнів трансаміназ (у 1,5–3 рази вище норми) на початку лікування, яке зникало після зменшення дози препарату або навіть спонтанно;
- гостре ураження печінки зі значним підвищенням рівня трансаміназ у сироватці крові та/або з жовтяницею, включаючи печінкову недостатність, іноді летальну (див. розділ «Особливості застосування»), що вимагає відміни препарату;
- хронічне ураження печінки під час тривалого лікування (при пероральному застосуванні). Гістологічна картина відповідає псевдоалкогольному гепатиту. Оскільки клінічні та лабораторні ознаки виражені не чітко (варіабельна гепатомегалія, підвищення рівнів трансаміназ в сироватці крові у 1,5–5 разів понад норму), показаний регулярний моніторинг показників функції печінки. У разі підвищення рівнів трансаміназ в крові, навіть помірного, що виникає після лікування препаратом протягом більш ніж 6 місяців, слід підозрювати хронічне ураження печінки. Клінічні порушення та відхилення лабораторних показників від норми зазвичай усуваються після відміни препарату, хоча у кількох зареєстрованих випадках ці зміни були необоротними.
Порушення з боку імунної системи.
Поодинокі: анафілактичний шок.
Частота невідома: повідомлялося про випадки ангіоневротичного набряку та/або кропив’янки.
Ендокринні розлади.
Дуже часто: порушення з боку щитоподібної залози: за відсутності яких-небудь клінічних ознак дисфункції щитоподібної залози певна «невідповідність» рівнів гормонів щитоподібної залози (підвищений рівень Т4, нормальний або дещо зменшений рівень Т3) не вимагає відміни препарату.
Часто: порушення з боку щитоподібної залози:
- гіпотиреоз проявляється класичними симптомами збільшення маси тіла, підвищеної чутливості до холоду, апатії, сонливості. Чітко виражене підвищення рівня ТТГ підтверджує цей діагноз. Нормальна функція щитоподібної залози зазвичай відновлюється поступово протягом 1−3 місяців після припинення лікування; відміна препарату не обов’язкова. Якщо застосування аміодарону має обґрунтовані показання, лікування можна продовжувати у комбінації із замісною терапією гормонами щитоподібної залози з використанням L-тироксину, підбираючи дозу залежно від рівня ТТГ.
- гіпертиреоз діагностувати значно важче, оскільки його симптоматика є менш вираженою (невелике безпричинне зменшення маси тіла, зниження ефективності антиангінальної та/або антиаритмічної терапії). У пацієнтів літнього віку можуть виникати психічні симптоми або прояви у вигляді тиреотоксикозу. Діагноз підтверджується вираженим зниженням рівня високочутливого ТТГ. У цьому разі слід обов’язково відмінити аміодарон, через 3−4 тижні після чого зазвичай починається клінічне одужання. Потенційно летальні серйозні випадки потребують невідкладного початку належного лікування.
Якщо причиною для занепокоєння є тиреотоксикоз (як сам по собі, так і через його вплив на вразливу рівновагу міокарда), то з огляду на мінливу ефективність синтетичних антитиреоїдних препаратів можна однозначно рекомендувати лікування кортикостероїдами (1 мг/кг) упродовж досить тривалого періоду (3 місяці). Повідомлялося про випадки гіпертиреозу, що виникали упродовж кількох місяців після відміни аміодарону.
Дуже рідко: синдром неадекватної секреції антидіуретичного гормону (СНАДГ).
Порушення з боку нервової системи.
Поодинокі: доброякісна внутрішньочерепна гіпертензія (псевдопухлина головного мозку). Порушення з боку респіраторної системи, органів грудної клітки та середостіння.
Поодинокі:
- інтерстиціальний пневмоніт або фіброз, іноді з летальним наслідком.
- гострий респіраторний дистрес-синдром, що, як правило, пов'язаний з інтерстиціальним пневмонітом, в окремих випадках − летальний, іноді − у ранній післяопераційний період (підозрювалася можлива взаємодія з високими дозами кисню). У разі виникнення цієї побічної реакції слід розглянути можливість відміни аміодарону та з’ясувати доцільність призначення кортикостероїдів (див. розділ «Особливості застосування»).
- бронхоспазм і/або апное у разі тяжкої дихальної недостатності, особливо у хворих на бронхіальну астму.
Порушення з боку шкіри та підшкірної клітковини.
Поодинокі: надмірне потовиділення, алопеція.
Часто: екзема;
Частота невідома:
- тяжкі, іноді летальні, шкірні реакції, такі як токсичний епідермальний некроліз (синдром Лайєлла) та синдром Стівенса − Джонсона;
- бульозний дерматит;
- DRESS-синдром (медикаментозне висипання з еозинофілією та системними симптомами).
Розлади з боку органів зору
Частота невідома: нейропатія/неврит зорового нерва, які можуть прогресувати до повної сліпоти.
Порушення з боку судин.
Часто: зазвичай помірне та нетривале зниження артеріального тиску. Повідомлялося про випадки тяжкої артеріальної гіпотензії або колапсу, зокрема, у разі передозування або після дуже швидкого введення.
Поодинокі: припливи жару.
Порушення з боку опорно-рухового апарату та сполучної тканини.
Частота невідома: біль у ділянці попереку, біль у спині.
Порушення з боку крові та лімфатичної системи.
Частота невідома: нейтропенія, агранулоцитоз.
Розлади з боку психіки.
Часто: зниження лібідо.
Частота невідома: марення (в тому числі стан сплутаності свідомості), галюцинації.
Розлади з боку репродуктивної системи та молочних залоз.
Частота невідома: зниження лібідо.
Травми, отруєння та ускладнення процедур.
Частота невідома: первинна дисфункція трансплантата після трансплантації серця з потенційним летальним наслідком (див. розділ «Особливості застосування»).
Повідомлення про підозрювані побічні реакції
Повідомлення про побічні реакції після реєстрації лікарського засобу має велике значення. Це дає змогу проводити моніторинг співвідношення користь/ризик при застосуванні цього лікарського засобу. Медичним та фармацевтичним працівникам, а також пацієнтам або їхнім законним представникам слід повідомляти про усі випадки підозрюваних побічних реакцій та відсутності ефективності лікарського засобу через Автоматизовану інформаційну систему з фармаконагляду за посиланням: https://aisf.dec.gov.ua.
Термін придатності.
2 роки.
Умови зберігання.
Зберігати при температурі не вище 25 °С в оригінальній упаковці для захисту від дії світла.
Зберігати в недоступному для дітей місці.
Несумісність.
Не розводити препарат ізотонічним розчином натрію хлориду, оскільки можливе утворення преципітату. Не змішувати з іншими препаратами, крім зазначених у розділі «Спосіб застосування та дози».
Упаковка.
По 3 мл розчину для ін’єкцій в ампулі, 5 ампул у картонній коробці.
Категорія відпуску.
За рецептом.
Виробник.
КРКА, д.д., Ново место/KRKA, d.d., Novo mesto.
Місцезнаходження виробника та адреса місця провадження його діяльності.
Шмар’єшка цеста 6, 8501 Ново место, Словенія/Smarjeska cesta 6, 8501 Novo mesto, Slovenia.
